І
Чий голос чую? Хто Ти? – Назовись!
Ти світло Розуму чи серця ти спокуса?
Як дух спокуси – в прірву геть зірвись
В ім’я Господнє й знак Христа Ісуса!
– Дитя моє! Я всюди і ніде!
Тебе родивши, роджений тобою.
Я – атом Світла, що в тобі живе,
Який у серці спалахнув мольбою.
– Як звуть Тебе?
– Як любиш – так назви:
Начало Світу і твоє начало,
Отець Любові й серця Вчитель Я.
Чи впізнаєш Мене?
–Тепер, впізнала!
– Впізнавши – запізнай! Та спершу полюби!
– Я вже люблю!
– Зі Мною поєднайся!
– Учитель, серце замкнене в грудях!
– Його відкрию Я, – ти не лякайся, –
Ключем Любові. Ключ – страждання перст.
Готова прийняти його?
– Готова!
Я зрозуміла, Вчителю, це Хрест –
Спасіння звістка і Буття основа.
ІІ
– Скажи, Учителю, чи випадково
Безкрила пташка на Землі страждала?
Душа заблукана шукала світла,
Але знаходила лиш відблиск тьмяний
Німих зірок, холодних, недосяжних…
Так довго мозок мучився незнáнням,
Шукало серце Вищий прояв сили,
Мети не знаючи, і не збагнувши змісту
Земного шля́ху. Лиш далекий голос
Усе частіше кликав гір відлунням
По імені вночі, бентежив душу,
Думки хвилюючи, пробуджуючи пам’ять…
Куди? Тепер я знаю. Та чи коло
В зеніт життя замкнулось випадково,
І вгору шлях по вогненній спіралі
Пішов тоді оновлено з душею?
– Ти не шкодуй про пройдені дороги.
Не випадкові злети і падіння.
Усе життя – це спалення ілюзій.
Коли душа довіку вже дозріла –
Захвилювалось серце, стало тісно
Твоїй душі, відірваній від Дому.
Чуття й думки злили́ся воєдино,
Весь організм – антена надчутлива –
Ловив світів далеких відголосся.
– Скажи, Учитель, Син Землі і Неба,
Дорогу як знайти до Матері Твоєї
І полюбить безмірно, безумовно
Так, як Тебе: щоб страх і серця трепіт
Став перед Ликом струменем гарячим?
Без відповіді хай, але ж…
– Мене любити так тобі лиш дáно.
Дітей Моїх заплаканії душі
За руку Мати всіх веде до Мене,
Навчаючи молитви покаяння.
Тих молитов, до часу ще не знали
Твої уста і ще не чули вуха!
Любові втілення роками ти шукала,
Спокійно Я чекав,
Серця ж земні чуття святе топтали –
Крихку посудину
З очей і рук подалі прибирали,
Самі ж пили життя нестерпний сік
Зі склянки, що поділена на грані.
Я бачив це, чекав твого прозріння,
Коли Мене покличеш, пробудившись
Від марних пошуків безплідної утіхи
В земнім коханні, в радощах земних,
Коли збагнеш, що всі, кого кохаєш,
Хай найдорожчих близьких і рідню,
Всього лиш люди. В них своя свідомість.
Вони самі для себе найдорожчі.
І є далекими до смутку, що не звідси,
За ясними зірками і світами,
І вічна ця твоя готовність в жертву
Нести себе за злету мить коротку
Не втілиться в житті твоїм без Мене.
Година випала.
Шлях нелегкий обрався:
Душі і серця, і думок очищень,
Шлях вищого духовного служіння,
Через любов, поцінуванням Дару.
На щастя, ти не з боязких – смілива.
І східцями очищення пройшовши,
Назад не повернула.
Затримавшись в найвищому підніжку,
Останній крок зробити все вагалась,
Щоб впасти у простягнуті долоні
І серцем з розумом і тілом злитись,
Із подихом Моїм, з вічною Любов’ю.
Наважившись – ти з урвища зірвалась,
В гарячій прірві розчинила серце,
Любов пізнавши, ту, яку шукала
Так довго на Землі, не розумівши,
Що лиш серця, позначені цим Духом
Пізнають силу істинного щастя.
ІІІ
– Мій Отче, Друже, Вчителю, Коханий!
Які слова земні знайти для Тебе?
Бо жодне слово на Землі не варте
Пів стуку серця, взятого Тобою…
Земні слова лиш прикриття омани,
Брехні людської, і людської зради.
Єдиний Ти, Великий Дух Вселенної
Нетлінний Світоч, Син Землі і Неба,
Не кинеш, і не зрадиш, відвернувшись,
Поки Твоїх завітів не порушу.
А як відступлення дано пізнати
По слабкості земній і тлінній плоті
Під впливом ворогів, що все чатують,
Нехай душа ув’язненою буде
Забута під важким камінням чорним.
Хай навіть пам’ять про любов високу
Її покине, як завіт порушу.
І в лабіринтах вимірів найнижчих
Розчавлена, покинута, забута,
Хай переносить муки неземнії,
Поки не розпадéться до кристалу.
Такий мій вирок тій душі облудній,
І Ти тому є свідок безпристрасний.
– Ти до душі є строгою не марно:
Невидимий, Добра і Світла ворог,
Готує сіті зі страхів й спокуси.
Їх на шляху твоїм чимало буде:
І дзвін монет, і гомін поклоніння.
А як убрід минеш ріку гордині,
Під золотим, несхитна, водоспадом,
Мій захист і Моя тобі опіка,
І дар Мій невичерпний до відходу
З життя земного у нетлінний Всесвіт.
Не забувай, Хто Джерелом є сили –
Отцем енергій. Чи вистачить терпіння
По павутинці йти понад проваллям,
Удари ловлячи, які наносять в спину?
– Але ж Ти йшов безмовно на Голгофу
І ніс Свій Хрест Ти на гору Спокути,
Утомлений, відкинутий, та сильний
Любов’ю Духа у Синівській вірі!
Налаштувати зможеш серця струни
Щоби думки і слова мої пронести
Над маловірів натовпом огрублим,
Щоб паростки свідомості впізнати,
Яка готова до об’явлень Неба?
Шлях через натовп встелений не з квітів –
Камінням гострим і колючим терном.
– А Ти хіба, Учителю Небесний,
Вінцем лавровим був в той день покритий,
Коли юрба обпльовувала з криком,
У шлях останній Свій земний пішовши?
Невже по кили́му, чи все таки камінню
Ти йшов в віки майбутні, щоб навчати?
– А ти пробачиш ворогів і суддів?
Хулителя, ханжу і фарисея?
– І чи зумієш в край Любові, Світла,
Всепрощення пройти найвужчим шляхом?
– До наших днів дійшла свята ця Книга,
В ній прикладом живим Своїм навчаєш
І кажеш Ти, що учень не є більше,
але й не менше зможе, ніж Учитель.
Своїх убивць пробачив перед смертю,
Пробачу й я, коли даси Ти сили…
Не став мені останнього питання.
Повір, Учителю, до нього я готова.
Мені відкрив Ти таїну страждання
Для тих, кого Ти любиш. Не припадком
Твої дано полегшити їм муки,
Страждаючи, пом’якшуючи болі
Спокутуючи всі земні провини.
З ким розділити так, як не з коханим,
Увесь цей біль? Кому ж іще – не йму я віри?
І хто його покірно, без скорботи
Візьме до серця, гідно перейшовши
Чергове коло у витку спіралі?
Нема віків колишніх в сферах вищих.
І те, що для землян давно минуле,
Для Тебе дня сьогоднішнього мить.
Невже у Тебе сумніви з’явились,
Що, люблячи, злякаюсь я страждання,
Що Хрест Тобі нести Твій допоможу,
Як Симон зносив на гору Голгофську?
Мені відомий рік і час відходу
В далекий світ, коли ж потрібно,
Покину світ земний без зволікання
На поклик Твій високий відповівши.
Сил вистачить прийняти біль страждання
Одне тривожить: чи я буду гідна?
– Діла твої засвідчать твою гідність.
Розпізнавай Мій голос тихий всюди
Крізь метушню мирську, не тільки ніччю,
Коли травинки чути шелестіння,
А кожну мить, приймаючи до серця
Мою науку. Й помисли очисти!
Заховані в думках всіх діл джерела:
Яке коріння – то така і зав’язь.
У світі боротьба основи й думки.
В бою останнім білий Ангел Світла
І чорний демон за людськії душі
Зійшлися; сили джерело їх –
В ділах людей, в невір’ї або Вірі.
Чим більше душ навернеш до Причастя
Через прозріння, не бажання скверни
Тим більш сердець запалиш ти Любов’ю
До Мене і до Діви Пресвятої,
І до Отця, з яким Я нероздільний,
До Духа-Мудрости, що лиш Отцем дається
Серцям гарячим, в пошуках прозріння,
Тим більше сили в Ангела віллється
Через діла людей, що чинять добре.